Альтернативне вирішення спорів: супровід справ у міжнародних арбітражних судах

До міжнародного арбітражного суду можна звертатися за наявності арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі між сторонами. Міжнародний арбітраж розглядає спори з договірних та інших цивільно-правових відносин у сфері міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном або має іноземні інвестиції. Коло таких спорів є широким: купівля-продаж товарів, надання послуг, перевезення, оренда, інвестиції, кредитно-розрахункові операції, страхування, спільне підприємництво та інші форми міжнародної економічної співпраці.

Міжнародний арбітражний суд — це спеціалізований орган, який розглядає господарські та комерційні спори між компаніями й підприємцями за межами національної судової системи, зокрема спори між українськими та іноземними компаніями або між іноземними суб’єктами господарювання. На відміну від державного суду, тут справу вирішують незалежні арбітри, яких сторони можуть обирати самостійно, так само як місце розгляду та застосовне право. Це забезпечує сторонам більшу гнучкість і контроль над процесом, а винесене рішення є остаточним і, як правило, не підлягає оскарженню по суті.

Так. Якщо арбітражна угода є дійсною й сторону було належно повідомлено про розгляд справи, відмова або ухилення від участі в провадженні не є перешкодою для його продовження. Арбітражний трибунал може провести розгляд і винести рішення за відсутності участі однієї зі сторін.

Так. Арбітражні рішення є остаточними та обов’язковими для сторін. Завдяки Нью-Йоркській конвенції 1958 року вони визнаються та виконуються в понад 170 країнах світу, що робить міжнародний арбітраж одним із найефективніших інструментів захисту прав у транскордонних спорах.

Перед зверненням до суду із заявою про визнання арбітражного рішення важливо переконатися, що воно може бути визнане в Україні. Визнання можливе, якщо рішення прийняте на території держави-учасниці Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, є остаточним і набрало законної сили, з моменту його винесення минуло не більше трьох років, а боржник проживає, зареєстрований в Україні або володіє майном на її території. Щодо держав, які не є учасниками Конвенції, діє принцип взаємності: рішення підлягає виконанню, якщо не доведено протилежне.

Тривалість залежить від складності справи, обраного регламенту та готовності сторін. У середньому провадження займає від одного до трьох років. Деякі арбітражні інституції пропонують прискорені процедури для менш складних спорів, що дозволяє суттєво скоротити строки розгляду.

Так. На будь-якому етапі розгляду заяви про визнання арбітражного рішення заявник має право подати клопотання про вжиття заходів забезпечення позову, найчастіше в формі арешту рухомого чи нерухомого майна або коштів на банківських рахунках боржника. Для задоволення такого клопотання необхідно обґрунтувати ризик того, що без вжиття заходів виконання рішення в майбутньому буде ускладнене або неможливе.

Відповідно до статті 478 ЦПК України, суд може відмовити у визнанні арбітражного рішення в кількох випадках. По-перше, якщо сторона була недієздатною при укладенні арбітражної угоди або сама угода є недійсною. По-друге, якщо сторона не була належно повідомлена про призначення арбітра чи проведення розгляду справи й з поважних причин не мала змоги подати свої пояснення. По-третє, якщо рішення стосується спору, що виходить за межі арбітражної угоди, або якщо склад трибуналу чи процедура не відповідали угоді сторін. Також підставою для відмови є скасування рішення або зупинення його виконання судом держави арбітражу, неможливість передання спору до арбітражу за законом, а також порушення рішенням публічного порядку України.

Якщо боржник вивів або приховав активи з метою уникнення виконання рішення, є кілька способів захисту інтересів стягувача. По-перше, можна розпочати процедуру банкрутства боржника — в її межах власники та керівники можуть бути притягнуті до відповідальності за борги компанії, якщо доведено їхню вину в доведенні до банкрутства. По-друге, стягувач має право в судовому порядку визнати недійсними угоди, на підставі яких виводились активи. Як правило, такі угоди мають ознаки фраудаторності: майно передається за заниженою вартістю родичам або пов’язаним особам або взагалі не оплачується покупцем.