Арбітражна угода: практика українських судів 2020

При цьому, саме правильно сформульований розділ контракту про врегулювання спорів дає змогу в подальшому забезпечити ефективний судовий захист та уникнути зайвих витрат.

Врегулювання спорів може відбуватись в різний спосіб: судовий розгляд справ у національних судах або альтернативне вирішення спорів таке як, переговори, медіація, консиліація або арбітраж.

Арбітраж як мейнстрім українського бізнесу

В останні роки особливо популярним серед учасників міжнародних комерційних угод є міжнародний комерційний арбітраж. Так, учасники зовнішньоекономічних контрактів найчастіше звертаються до таких іноземних інституційних арбітражів, як ICC (Арбітражний суд Міжнародної торгівельної палати), LCIA (Лондонський міжнародний арбітражний суд), SCC (Арбітражний інститут Стокгольмської торгівельної палати), SIAC (Сінгапурський міжнародний арбітражний центр), HKIAC (Гонконгський міжнародний арбітражний центр) або ж реалізовують спеціальний арбітраж ad hoc.

Незалежно від того, на якому виді арбітражу зупиняються сторони, таке їх волевиявлення оформлюється шляхом укладення арбітражної угоди. Український законодавець передбачив у ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», що арбітражна угода  може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Це також кореспондується зі ст. 2 Конвенції ООН про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (далі – Нью-Йоркська конвенція).

До речі, на практиці сторони частіше використовують саме арбітражне застереження, інкорпороване в основний контракт. Слід відмітити, що включене до контракту арбітражне застереження – це окрема угода, яка не залежить від інших умов основного контракту. Вказане випливає з принципу автономності арбітражного застереження, відповідно до якого недійсність основного контракту не призводить до автоматичної недійсності арбітражної угоди. Тобто у випадку недійсності основного контракту, арбітражна угода продовжуватиме мати юридичну силу.

Вирішення питання дійсності або недійсності арбітражної угоди віднесено до компетенції арбітражного суду. Так, арбітражний трибунал, керуючись доктриною «компетенція- компетенція»  (Kompetenz-Kompetenz — нім.) має право самостійно приймати рішення щодо наявності або відсутності своєї компетенції на розгляд конкретного спору, встановлювати чи мала місце угода про передачу спору на арбітражний розгляд та чи охоплений спір по основному контракту цією арбітражною угодою.

Вказане узгоджується і зі змістом ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», відповідно до якої  третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі, стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди.

На перший погляд, процедура елементарна: просто підпорядкувати розгляд справи міжнародному арбітражу, однак насправді найменші неточності  можуть спричинити недійсність арбітражної угоди і, як наслідок, цілковито змінити процес врегулювання спору. В цьому контексті варто детально розглянути актуальну практику українських судів.

Позиції вітчизняних судів щодо арбітражної угоди у 2020 році

Як вже зазначалось вище, компетенція щодо питання дійсності або недійсності арбітражної угоди належить арбітражному трибуналу, при цьому трапляються непоодинокі випадки, коли особи звертаються до господарських судів навіть попри наявність арбітражної угоди. Саме такі кейси розглянемо більш детально нижче.

Так, у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 910/13366/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду надав роз’яснення щодо принципу автономності арбітражної угоди. Зокрема, суд вказав, що принцип автономності арбітражної угоди (separabiliti) свідчить, по-перше, що дійсність основного договору не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди і, по-друге, основний договір і арбітражна угода можуть бути підпорядковані різним законам. Це гарантує, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ.

Суд також вказав, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди.

Цікавий і зміст постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 911/1803/19, у якій суд вказав, що у випадку звернення до суду із позовом по справі, яка підлягає розгляду в арбітражі, господарському суду слід встановити наявність сукупності наступних умов: існування арбітражної угоди, за якою позов у питанні, що порушене у державному суді, відноситься до компетенції арбітражу; від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; встановлення судом дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди.

При цьому, є випадки, коли український суд може визнати свої повноваження на розгляд справи та продовжити здійснювати судочинство. Щодо таких випадків висловилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2018 року у справі № 906/493/16. Так, вказано, що господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання арбітражної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті.

Велика Палата зазначила, що господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди.

Також було зазначено, що суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має відбуватися арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов`язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору.

Така позиція залишається актуальною і нині, що підтверджується змістом постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 920/241/19.

Наостанок варто також розглянути висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений в постанові від 16 січня 2020 року у справі № 908/2743/18. Суд зазначив, що зміст п. 7 ч.1 ст. 226 ГПК України та ч.1 ст.8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” передбачають саме імперативний обов`язок суду залишити позов без розгляду не просто по факту, що сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, а саме, якщо будь-яка із сторін цієї угоди, зокрема і відповідач, попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору і не пізніше початку розгляду справи по суті.

Висновки

З аналізу вищенаведеного можна дійти висновку, що фактично законодавець дає сторонам можливість як укласти арбітражну угоду за волевиявленням всіх сторін, так і за їх спільним волевиявленням змінити підсудність такого спору та розглядати справу у відповідному господарському суді України. Вказане волевиявлення виражається в тому, що одна зі сторін угоди передає спір до господарського суду і жодна зі сторін вказаної арбітражної  угоди не заявляє заперечень проти розгляду вказаної справи в суді до подання своєї першої заяви щодо суті спору і до початку розгляду справи по суті.

При цьому, незважаючи на той факт, що питання визначення юрисдикції арбітражних спорів досі залишається проблемним, суди вже більш активно притримуються принципу автономності арбітражної угоди, визнають право арбітражного трибуналу на самостійне визначення своєї компетенції щодо спору, навіть попри той факт, що особа звернулась до національного суду. Вказане дозволяє стверджувати, що українські суди вже мають «проарбітражний настрій».

Стаття була опублікована у виданні «Юридическая Практика»