Court news 15.03.2019

Про строк притягнення державних службовців до дисциплінарної відповідальності
 

Розглядаючи справу № 810/1224/17 за позовом державного службовця про визнання протиправним і скасування наказу про оголошення догани, Велика Палата Верховного Суду вирішила питання неоднакового застосування норм права щодо строків притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Зокрема, при вивченні судової практики в цій категорії справ було виявлено неоднакове застосування статті 148 Кодексу законів про працю України та статті 74 Закону України «Про державну службу», якими передбачено різні строки притягнення до дисциплінарної відповідальності.

На вирішення вказаної невизначеності судів щодо застосування зазначених норм та їх тлумачення Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що Закон України «Про державну службу» є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби, що включає в себе й питання дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Саме тому, при притягненні до дисциплінарної відповідальності державного службовця слід застосовувати строки, визначені ч. 3 ст. 65 та ч. 5 ст. 74 Закону України «Про державну службу», а не строки для застосування дисциплінарного стягнення, передбачені ст. 148 КЗпП України.

Нагадаємо, що у відповідності до Закону України «Про державну службу» дисциплінарне стягнення на державного службовця може накладатися не пізніше шести місяців з дня виявлення дисциплінарного проступку, не враховуючи час тимчасової непрацездатності державного службовця чи перебування його у відпустці, але не пізніше одного року після його вчинення.

При цьому КЗпП України містить порівняно скорочений строк накладення дисциплінарного стягнення – не пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку.

Вважаємо, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування спеціального подовженого строку притягнення державних службовців до дисциплінарної відповідальності є раціональним та обґрунтованим, з огляду на особливості і статус державної служби.

Про юрисдикцію спорів у сфері корпоративних та трудових прав
 

28 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду переглянула справу № 562/304/17 про поновлення на роботі особи, яка була звільнена з посади генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю.

Звертаючись до суду із позовом про поновлення на роботі в якості підстав позивач зазначав саме порушення порядку проведення загальних зборів товариства в частині дотримання положень Закону України «Про господарські товариства» та статуту товариства.

Розглядаючи відповідний спір, Велика Палата Верховного Суду робить посилання на рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-2/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України. У вказаному рішенні Конституційний Суд України роз’яснив, що реалізація учасниками акціонерного товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього товариства стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновків, що, оскільки підставою поданого позову позивач зазначив саме недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір в цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Таким чином, звертаючись до суду в аналогічних ситуаціях, позивачам необхідно чітко розмежовувати поняття порушень в сфері корпоративних та трудових прав при визначенні підстав позову.

Про поновлення строку на апеляційне оскарження
 

Уваги потребує постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі

№ 2-16552/10.

Так, розглядаючи заяву особи про перегляд справи за виключними обставинами Велика Палата Верховного Суду встала на бік позивача та скасувала рішення судів апеляційної та касаційної інстанції з підстав порушення судами принципу юридичної визначеності.

В даній справі позивач звернулась до суду з позовом про визнання неправомірними дії Управління ПФУ з проведення перерахунку її пенсії і зобов’язання провести відповідний перерахунок пенсії.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги позивача.

В подальшому, як це дуже часто буває, суб’єкт владних повноважень, в даному випадку Управління ПФУ, звернувся з апеляційною скаргою на вказане рішення із порушенням строків, не обґрунтувавши при цьому поважність пропуску строку для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Не зважаючи на це, суд апеляційної інстанції поновив Управлінню ПФУ строк (1 місяць і 24 дні) на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції і відкрив апеляційне провадження у справі, після чого скасував рішення суду першої інстанції та відмовив в задоволенні позову. Вищий адміністративний суд України вказане рішення залишив без змін.

Не погоджуючись із позицією українських судів позивач подала до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) заяву № 19306/13 проти України.

В цій заяві вона скаржилася на порушення своїх прав за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, а саме, що національний суд, поновивши Управлінню ПФУ процесуальний строк на апеляційне оскарження без належного обґрунтування і скасувавши рішення першої інстанції про задоволення позову, яке набрало законної сили, порушив принцип юридичної визначеності.

28 червня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Осовська та інші проти України, яким оголосив прийнятними скарги про відновлення проваджень і скасування постанов, які набрали законної сили та підлягали виконанню, й постановив Рішення про порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, а саме принципу юридичної визначеності.

В постанові від 29 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду констатувала, що суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм під час прийняття судового рішення про поновлення Управлінню ПФУ строку на апеляційне оскарження, чим зумовив негативні наслідки для заявниці та порушив принцип юридичної визначеності.

Звичайно, така позиція Верховного Суду, після відповідних висновків ЄСПЛ є логічною та послідовною. Нажаль, маємо констатувати, що сьогодні українські суди досить часто підходять до питання поновлення строку саме суб’єктам владних повноважень досить формально та поверхово, повністю нехтуючи при цьому принцип юридичної визначеності та верховенства права.

Вважаємо, що позивачам в таких випадках, особливо, що стосується адміністративних спорів, слід займати проактивну позицію та доводити суду факт неналежного виконання своїх процесуальних обов’язків відповідачем.