Експорт української зброї і технологій: від повноважень до дозволів

Підприємство, раніше прив’язане до одного замовника, тепер може працювати на попит з усього світу. Попит цей не випадковий, адже українську зброю загартувала справжня війна, і саме бойова перевірка робить її бажаною за кордоном. За інформацією 24 Каналу, компанія F-Drones поставила для Пентагона дві тисячі ударних дронів F10 у межах американської програми Drone Dominance, бюджет якої оцінюють приблизно в мільярд доларів. 

Однак відкриття експортного коридору не означає вільного продажу. Спершу компанія здобуває саме право на експорт, потім отримує окремий дозвіл на кожну поставку. Покупців можна обирати лише з переліку дружніх держав, а за кожен дозвіл сплачують відсоток від суми контракту. У цій статті показано, як улаштований цей маршрут і які юридичні ризики супроводжують кожен його крок, від права на експорт до передачі технологій та структурування самої угоди. 

Периметр експорту: що і куди можна продавати 

Перш ніж переходити до процедури, варто окреслити межі, у яких експорт узагалі можливий, адже саме вони відсіюють значну частину гіпотетичних угод ще до першої заяви. 

Предмет експорту регулює Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» № 549-IV (надалі — «Закон № 549-IV»), який поділяє таку продукцію на дві категорії. До першої належать суто військові товари, до другої товари подвійного використання, придатні водночас для цивільного і військового застосування. Переліки обох категорій затверджено постановами уряду, і їх періодично оновлюють. Від того, до якої з них потрапляє конкретний виріб, залежать правила його передачі. Спеціальний воєнний порядок, запроваджений постановою № 875, діє поверх раніше усталених процедур державного контролю і застосовується разом з ними доти, доки їм не суперечить. Сам цей порядок тимчасовий і діє лише на період воєнного стану, тоді як загальні процедури залишаються постійними. 

Значення має й форма того, що передають, адже Закон № 549-IV виокремлює щонайменше три різновиди предмета, а саме готові вироби, комплектувальні та технології, кожен зі своїм правовим режимом і власною вартістю дозволу. Різницю варто зафіксувати одразу, бо комплектувальний виріб, готовий зразок і конструкторська документація не є взаємозамінними об’єктами експорту. Передачі технологій присвячено окремий розділ далі. 

Напрям поставки держава обмежує ще жорсткіше, адже продавати можна лише до країн із переліку, що його Міністерство закордонних справ затверджує щокварталу й періодично переглядає, тож коло дозволених напрямів час від часу змінюється. Окремо Міністерство оборони визначає й регулярно оновлює перелік критичних товарів, вивезення яких обмежено. А над усім стоїть безумовний пріоритет власних Збройних Сил, тобто зовнішній продаж дозволений лише доти, доки не шкодить забезпеченню фронту. 

До цих обмежень додається вартісний поріг, адже відповідно до постанови № 875 експорт на суму понад 15 мільйонів гривень потребує зовнішньоекономічного договору та окремого дозволу Державної служби експортного контролю (надалі — «Держекспортконтроль»), тоді як на складові частини та комплектувальні вироби це правило не поширюється.  

Дозвільна архітектура: повноваження і дозвіл 

Дозвільна конструкція складається з двох рівнів. Перший рівень дає право взагалі здійснювати експорт, другий вимагає окремого дозволу на кожну передачу. Саме це розмежування визначає весь подальший маршрут виробника. 

Перший рівень називається повноваженням, і це надане урядом право суб’єкта господарювання взагалі здійснювати експорт та імпорт товарів військового призначення. Порядок його надання встановлено Положенням, затвердженим постановою № 838. Повноваження підтверджує, що компанію загалом допущено до експорту таких товарів, і передує будь-яким поставкам. 

На другому рівні Держекспортконтроль видає дозвіл на кожну конкретну міжнародну передачу за результатами експертизи документів. Повноваження без дозволу не дає права відвантажити партію, а сам дозвіл отримує лише той, хто вже має повноваження або звільнений від їх оформлення. 

Саме на цьому рівні постанова № 875 запровадила помітне спрощення для стратегічних партнерів. Для держав, з якими Україна уклала міжнародний договір про співробітництво у сфері безпілотних систем та оборонних технологій, передача може відбуватися без погодження Міжвідомчою комісією з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю. Цей формат відомий як «Drone Deal», а перелік відповідних держав щокварталу затверджує Міністерство закордонних справ. Для решти напрямів міжвідомче погодження зберігається, і перший офіційний дозвіл на експорт готових бойових безпілотників, про який ідеться у висновках, видано саме на підставі рішення цієї комісії. 

Не менш істотним, ніж спрощення суб’єктного складу погоджень, є оновлення строків. Заяву Держекспортконтроль розглядає не пізніше ніж за 30 календарних днів, а щоб пришвидшити міжвідомче опрацювання, запроваджено правило мовчазного погодження, за яким ненадання висновку профільним органом у відведений строк означає згоду за умовчанням. Вторинні джерела наводять дещо відмінні строки для окремих органів, від п’ятнадцяти днів для служб безпеки та розвідки до двадцяти днів для Міноборони щодо товарів і десяти щодо технологій, тож конкретні значення слід звірити з текстом постанови. Вага цього правила велика, адже саме безстроковість міжвідомчих погоджень роками робила дозвільні процедури непередбачуваними. 

Окремо стоїть спеціальний правовий режим Defence City для оборонних підприємств, детальний опис якого наведено в моїй попередній статті серії. Його резиденти взагалі не потребують повноважень від уряду і одразу переходять до оформлення дозволів на конкретні поставки.  

Нарешті, дозвільний канал є платним, і ставка залежить від предмета передачі. Вона становить 20 відсотків вартості для готових виробів і для технологій, 30 відсотків для окремих комплектувальних виробів і 20 відсотків для реекспорту продукції, виготовленої за переданими українськими технологіями. Ці кошти спрямовуються до спеціального фонду державного бюджету України на розвиток оборонно-промислового комплексу. 

Експорт технологій 

Конструкції, документація, програмне забезпечення, ноу-хау та права інтелектуальної власності — часто найдорожче, що має оборонний виробник, і водночас найлегше втратити. Українське законодавство ставиться до їх передачі так само суворо, як до вивезення фізичної зброї. Відповідно до Закону № 549-IV розкриття технології іноземцю прирівнюється до експорту, а порушення встановленого порядку такої передачі утворює склад кримінального правопорушення, до якого повернемося далі. Практичний висновок для інвестора однозначний: ліцензувати технологію за кордон можливо, але за тими самими дозвільними правилами й з окремим платним дозволом. 

Модель передачі, закладена в порядку, затвердженому постановою № 875, побудована так, щоб технологія працювала на замовника, не перестаючи належати розробникові. Передача здійснюється без відчуження прав інтелектуальної власності, зі збереженням контролю за їх використанням і подальшим рухом. Це принципова відмінність від простого продажу: іноземний партнер отримує право виготовляти продукцію, а не право розпоряджатися самою технологією. 

Підкріплено цю модель вимогами до іноземного контрагента, які порядок робить обов’язковою умовою передачі. Угода має містити державні гарантії країни-імпортера, за якими він зобов’язується виготовляти продукцію за отриманими технологіями суворо в тій кількості та на тих умовах, що визначені договором; передавати Україні всю інформацію, документацію та результати будь-яких модифікацій, модернізацій чи змін конструкції та програмного забезпечення виробів, створених із використанням українських технологій; і не здійснювати подальшої передачі, реекспорту чи продажу без попереднього письмового дозволу Держекспортконтролю. Для інвестора ці положення важать удвічі: вони не лише захищають національний інтерес, а й зберігають за первісним розробником контроль над удосконаленнями, зробленими за кордоном. 

Саме передача технологій відкриває найперспективніший формат виходу на зовнішні ринки спільне виробництво в державі-партнері зі збереженням розробок в Україні. Показовий приклад уже існує: виробник безпілотників F-Drones через своє представництво у США відкриває там завод, інвестуючи в проєкт близько 18,4 мільйона доларів. Для резидентів Defence City цей шлях додатково пришвидшено: режим передбачає прискорену процедуру отримання дозволу на експорт технологій військового призначення, розраховану саме на розгортання виробництва разом із партнерами за кордоном. 

Структурування угоди та комплаєнс 

Дозвіл держави відкриває можливість поставки, але не забезпечує її комерційної та правової безпеки; це завдання розв’язується в самому договорі. Тут перетинаються кілька окремих юридичних площин, кожна з яких здатна знецінити угоду, якщо про неї не подбати заздалегідь. 

Перша площина — сам зовнішньоекономічний договір, що є передумовою дозволу на великі поставки. Він фіксує предмет, ціну, валюту й, що особливо важливо для оборонної продукції, документи та гарантії кінцевого використання. Ті самі державні гарантії країни-імпортера, про які йшлося вище, з абстрактної вимоги перетворюються тут на конкретні договірні зобов’язання: обсяг виробництва, заборону реекспорту, порядок передачі удосконалень. Перевірка іноземного контрагента — чи справді він є заявленим кінцевим споживачем, а не проміжною ланкою — передує підписанню, а не слідує за ним. 

Друга площина — застосовне право та вирішення спорів. Оборонний експорт майже завжди транскордонний, тож застосовне право й арбітражне застереження обирають ще на етапі укладення договору, виводячи можливі спори в нейтральний арбітраж.  

Третя площина — валютний нагляд. Розрахунки за експорт підпадають під валютне регулювання; для резидента Defence City діє спрощений валютний режим, тоді як решта виробників керується загальними правилами валютного нагляду, які варто врахувати в графіку розрахунків. 

Четверта, і найменш очевидна, площина — багатоюрисдикційний комплаєнс. Український дозвіл не вичерпує регуляторних вимог: поставка підпорядковується також правилам імпорту країни призначення, а якщо у виробі використано компоненти іноземного походження — ще й експортним обмеженням тих третіх держав, звідки ці компоненти походять. Контроль за кінцевим використанням триває й після відвантаження. Знехтувати цим виміром означає отримати законну з погляду України поставку, яка порушує право іншої держави. 

Обмеження, фіскальний бік і відповідальність 

Кожен із розглянутих механізмів має ціну та ризик, і чесний аналіз вимагає звести їх окремо. Обмеження експортного режиму лежать у трьох площинах: фіскальній вартості каналу, підставах для втрати права та юридичній відповідальності за порушення. 

Фіскальний бік уже названо: ставки плати за дозвіл — 20 відсотків для готових виробів і технологій та 30 для комплектувальних — спрямовуються до спеціального фонду державного бюджету на потреби оборонно-промислового комплексу. Цю конструкцію передбачено закріпити й додатково: до парламенту України внесено проєкт, за яким з 1 серпня 2026 року всі платежі за оформлення дозвільних документів у сфері експортного контролю зараховуватимуться до спеціального фонду та спрямовуватимуться виключно на оборонні цілі; статус його ухвалення слід перевіряти на дату публікації. Для фінансової моделі проєкту ставка є реальним відрахуванням з експортної виручки, яке закладають у розрахунок наперед. 

Друге обмеження – підстави, за яких право на експорт зникає. Дозвіл на конкретну поставку може бути не наданий, якщо товар віднесено до критичних або держава планує його закупівлю для власних потреб. Для резидента Defence City до цього додається особливий ризик: порушення зобов’язань за державним оборонним контрактом здатне потягнути не лише відмову в експорті, а й втрату самого статусу резидента з відповідними податковими наслідками. Право на зовнішній продаж, отже, лишається похідним від сумлінного забезпечення внутрішнього фронту. 

Порушення встановленого порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю, є кримінальним правопорушенням за статтею 333 Кримінального кодексу України: за наведеною редакцією воно карається штрафом від двох до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням чи позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. 

Над статтею працював Валентин Гвоздій, партнер-засновник GOLAW, адвокат, PhD