Судова практика 2017: все, що ви маєте знати

Підсудність спорів у сфері державної реєстрації

Судова практика стосовно підсудності спорів у сфері державної реєстрації усім відома своєю неоднозначністю та відсутністю чітких критеріїв підсудності подібних справ адміністративним або загальним/господарським судам. Нагадаємо, що свого часу, насправді, революційною стала постанова від 14 червня 2016 року у справі № 21-41а16, яка була прийнята на сумісному засіданні трьох палат Верховного Суду України (далі за текстом – ВСУ).

ВСУ прийшов до висновку, що оскільки виникнення спору про відміну рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно пов’язане з невиконанням умов цивільно-правової угоди, то такий спір зазвичай не є публічно-правовим і повинен вирішуватися у порядку цивільного судочинства.

Однак адміністративні суди, у тому числі Вищий адміністративний суд України, не завжди дотримувались позицій ВСУ та продовжували розглядати спори у сфері державної реєстрації.

У той же час у декількох постановах, винесених у 2017 році, ВСУ підкреслив, що подібні спори варто розглядати саме у порядку адміністративного судочинства, якщо спір про право власності відсутній, а вивченню підпорядковуються виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб’єкт владних повноважень.

Вказана позиція викладена, зокрема, у постанові ВСУ від 25 квітня 2017 року у справі № 816/1774/15. Зазначимо, що у нових процесуальних кодексах законодавець передбачив, що розгляд спорів у сфері державної реєстрації буде проходити у порядку цивільного або господарського судочинства, якщо є спір про право.

Частина 1 ст. 19 нового Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та прав на майно, та інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору стосовно права власності або майнових прав. Подібна норма передбачена п. 6 ч. 1 ст. 20 нового Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). Так, до юрисдикції господарських судів віднесені справи стосовно спорів щодо права власності або іншого матеріального права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (право на яке) є предметом спору.

При цьому п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом – КАС України) у новій редакції передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних або юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлений інший порядок судового провадження.

Сподіваємося, що новий Верховний Суд, застосовуючи норми нових процесуальних кодексів, чітко розмежує юрисдикцію судів у суперечках у сфері державної реєстрації.

Визнання права власності на предмет іпотеки

Спірним питанням залишається можливість звернення стягнення шляхом визнання права власності на предмет іпотеки у судовому порядку.

У 2017 році ВСУ, вирішуючи подібні спори, висловлював, в основному, таку правову позицію.

З одного боку, ВСУ підкреслював, що передача права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення і не може застосовуватися судом.

Зокрема, законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

• судовий – на підставі рішення суду (зокрема, шляхом реалізації предмета іпотеки за рішенням суду) і
• два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У свою чергу, позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

З іншого боку, ВСУ підкреслював, що суд касаційної інстанції, приймаючи або залишаючи в силі рішення про визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, неправильно застосував норми законодавства, проте правильно вирішив спір по суті, встановивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором та захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов’язань.

Отже, ВСУ дійшов висновків, що визнання права власності на предмет іпотеки не може застосовуватися судом як спосіб звернення стягнення, і одночасно став на захист кредиторів, вказуючи про правильність вирішення спору по суті.
Зазначена позиція викладена в постановах ВСУ від 27.04.2017 у справі № 756/16227/13-ц, від 13.09.2017 у справі № 761/32495/15-ц, від 09.08.2017 у справі № 466 / 8679/13-ц.

Однак, незважаючи на неоднозначний підхід колишнього вищого суду, тенденція, безсумнівно, полягає в тому, що визнання права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення і не може бути реалізовано в судовому порядку.

Закінчення строку позовної давності у зобов’язальних відносинах

За загальним правилом, зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. При цьому припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Якщо протягом встановлених законом строків особа не подає в суд відповідний позов, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне йому цивільне майнове право.

У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право отримати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності у цих відносинах кредитор втрачає можливість в судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України перебіг позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості отримання від боржника виконання зобов’язання як в судовому порядку, так і в позасудовому порядку.

При цьому підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 Закону України “Про іпотеку”.

Так, відповідно до зазначеної норми іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання. Замість цього не передбачена така підстава для припинення іпотеки, як сплив позовної давності, до основної або додаткової вимоги кредитора за основним зобов’язанням.

У 2017 році ВСУ неодноразово був зроблений наступний висновок: якщо інше не передбачено договором, перебіг позовної давності до основної і додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором та про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, і при наявності рішення суду про відмову в цьому позові на підставі пропуску позовної давності) саме по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України “Про іпотеку”.

Зазначена позиція викладена в постановах ВСУ від 5 липня 2017 року по справі № 6-1840цс16 і від 15 травня 2017 року по справі № 6-786цс17.

Загальна спільна власність подружжя

При розгляді питання спільної сумісної власності подружжя ВСУ в 2017 році було зроблено кілька цікавих висновків.

Один з них стосується необхідності врахування участі кожного з подружжя у придбанні загального майна.

Як відомо, ст. 60 Сімейного кодексу України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного заробітку (доходу).

Досить часто суди до застосування зазначеної норми підходять досить однобоко. Однак ВСУ в своїй постанові від 05 квітня 2017 року по справі № 6-399цс17 висловив позицію, відповідно до якої суди при вирішенні питання спільної сумісної власності подружжя повинні з’ясовувати походження коштів, за які було придбано таке майно.

При цьому ВСУ зробив висновок, що приналежність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя засобами або працею в придбанні майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України і визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт придбання майна під час шлюбу, але і той факт, що джерелом його придбання були загальні спільні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими факторами, як час придбання майна та коштів, за які таке майно було придбано (джерело придбання).

Таким чином, у разі придбання майна хоча і в період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Висновок:

Отже, із зазначеної судової практики випливає, що 2017 рік був досить продуктивний на цікаві правові позиції ВСУ щодо різних категорій судових справ. При цьому ВСУ в своїх висновках іноді по-різному застосовував одні і ті ж норми матеріального права.
У той же час станом на сьогоднішній день вже почав працювати новий Верховний Суд, який об’єднав в собі всі суди касаційної інстанції. Однією з головних завдань нового Верховного Суду є забезпечення єдності і стійкості судової практики, а також однакового застосування одних і тих самих норм матеріального права.

Сподіваємося, що новому Верховному Суду в 2018 році вдасться усунути існуючі розбіжності в правозастосуванні і дати відповіді на найбільш спірні питання в різних галузях права.