Судова реформа в Україні: підсумки 2019

— Пані Катерино, чи підтримуєте ви саму ідею проведення судової реформи в Україні? За вашою оцінкою, чи досягнені конкретні результати в цьому напрямку?

— У тому, що судова реформа потрібна для нашої держави, сумнівів не виникає. На жаль, рівень довіри населення до судової влади в Україні ніколи не був високим. Причини цьому різні — тривалий розгляд справ, корумпованість представників суддівського корпусу, неналежний рівень професійної підготовки, відсутність ефективного поновлення порушених прав, за захистом яких особа звернулась до суду.

Однак показовим є те, що в громадян, які ніколи не звертались до суду, рівень довіри до суддівського корпусу набагато нижче, ніж у тих, хто мав досвід вирішення спорів в українських судах. Тобто певні заходи, здійснені в межах судової реформи, все ж таки працюють, а сама ідея судової реформи є, безперечно, прогресивною та необхідною суспільству.

На мою думку, про результати реформи можна говорити, коли буде досягнута основна її мета. Адже ціль судової реформи — це не просто “перезавантаження” судової влади, а практична реалізація принципів верховенства права і забезпечення кожному права на доступ до правосуддя.

Право на доступ до правосуддя гарантує Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.Зокрема, це право на справедливий розгляд справи незалежним та неупередженим судом. Тому, поки сторони роками чекають на розгляд справи та отримання судового рішення, поки не заповнена величезна кількість вакантних посад у судах, говорити про результати реформи зарано.

— У ЗМІ та професійному середовищі не припиняється жваве обговорення останніх законодавчих ініціатив у рамках нової судової реформи. Яке ставлення сформувалося у вас щодо цих нововведень?

— Дійсно, наразі у фокусі уваги — закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування”. Серед позитивних моментів можна відзначити “перезавантаження” Вищої кваліфікаційної комісії суддів, залучення до конкурсної комісії міжнародних експертів.

Однак у юридичної спільноти виникає багато питань до ініціативи скорочення штату Верховного Суду до 100 осіб. Зокрема, з моменту припинення діяльності Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду та Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, тобто з кінця 2017 року, багато справ, що були передані до ВС, залишилися нерозглянутими.

Завантаженість ВС пов’язана також з тим, що він розглядає певні категорії справ як суд першої інстанції, “суд права”, тобто оцінює докази, заслуховує сторони, для чого необхідно провести не одне судове засідання. Це категорії справ, де відповідачем є Президент, ВРП, ВККС тощо.

Можливо, ситуація зміниться із запровадженням касаційних фільтрів, але наразі ВС перевантажений справами, які розглядаються ним і як судом першої інстанції, і як касаційним судом. За таких умов зменшення кількості суддів ВС удвічі є як мінімум недоцільним.

“Сама процедура оцінювання має досить багато недоліків”

— У рамках судової реформи запроваджено обов’язкове кваліфікаційне оцінювання діючих суддів для підтвердження їхньої здатності здійснювати правосуддя. Яке значення має перетрушування кадрів у контексті здійснення реформи?

— Оновлення суддівського корпусу — невід’ємна складова реформи. Як заявляли очільники реформи, наявність дієвої судової влади — це запорука реальної демократії та впровадження європейських цінностей. Ефективна судова система в державі є однією з тих опор, на яких тримається демократія.

Безумовно, “перезавантаження” судової влади є необхідним для забезпечення ефективного здійснення суддями своїх повноважень та наявності професійного, компетентного складу органів судової влади.

Відзначу, що такого масштабного та відкритого для суспільства оновлення суддівського корпусу не відбувалося в жодній європейській країні. Судді складали тести, виконували письмове завдання, оцінювались їхні морально-психологічні якості. З кожним суддею було проведено співбесіду, яка є у відкритому доступі на сторінці ВККС в Youtube. Комісія розглядала листи та висновки компетентних органів щодо судді, у тому числі висновки громадської ради доброчесності. При цьому навіть якщо суддя пройшов оцінювання, однак щодо нього наявний негативний висновок ГРД, то рішення про його відповідність займаній посаді набирало чинності лише у разі підтримання не менше ніж 11-ма членами ВККС.

Тобто оцінювання відбувалося відкрито, під контролем суспільства, на це неодноразово звертали уваги міжнародні експерти. Однак, на жаль, сама процедура оцінювання має досить багато недоліків, про що свідчить у тому числі остання практика Верховного Суду та Вищої ради правосуддя. Зокрема, вже існує кілька рішень, у тому числі на рівні Великої палати ВС, про визнання протиправними та скасування рішень ВККС про невідповідність судді займаній посаді. ВРП у свою чергу почала відмовляти в задоволенні рекомендацій ВККС про звільнення суддів з посад через непроходження кваліфоцінювання.

— З чим, на вашу думку, пов’язана така практика ВС і ВРП?

— У першу чергу — з невмотивованістю рішень ВККС про невідповідність судді займаній посаді.

Конституцією та законом “Про судоустрій і статус суддів” передбачено 3 критерії кваліфікаційного оцінювання: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Суддя підлягає звільненню, якщо не відповідає хоча б одному з указаних критеріїв. На практиці це означає, що під час кваліфоцінювання комісія має з’ясувати: за яким конкретно критерієм (компетентності, професійної етики чи доброчесності) суддя не відповідає займаній посаді. Якщо рішення ВККС не дає відповіді на зазначене питання, то втрачається юридична сутність усієї процедури оцінювання.

Однак досить часто комісія обмежувалася посиланням на загальну кількість балів, яку набрав суддя за результатами оцінювання, без зазначення мотивів та конкретних обставин, за яких суддя не відповідає займаній посаді, що, на нашу думку, є незаконним.

— Чи можна назвати ефективною нинішню процедуру оцінювання?

— Наявне правове регулювання процедури кваліфоцінювання містить деякі суперечності та прогалини. Процедура оцінювання не повністю відповідає висновкам і рекомендаціям Венеціанської комісії, Комітету міністрів Ради Європи, Консультативної ради європейських суддів та інших міжнародних організацій.

Зокрема, міжнародні організації ставлять під сумнів можливість оцінювання судді шляхом виставлення балів. Багато питань виникає і щодо дискреційних повноважень ВККС під час проведення оцінювання. При цьому основними законодавчими актами, які регулюють дану процедуру, а це Конституція та закон “Про судоустрій і статус суддів”, не передбачено ні виставлення суддям балів, ні оцінювання суддів за внутрішнім переконанням членів ВККС. Ці положення затверджені власними актами комісії, при цьому в таких положеннях відсутні чіткі методики виставлення балів.

Наприклад, за результатами оцінювання морально-психологічних якостей судді психолог складає висновок, в якому зазначає такі рівні моральних та психологічних якостей, як “низький”, “середній”, “високий”. Однак незрозуміло, яким чином ці показники переводяться членами ВККС у певну кількість балів. Тобто загальна кількість балів, яку можна отримати за результатами психологічного тестування, визначається виключно на розсуд комісії.

Тому існуючу процедуру кваліфікаційного оцінювання не можна назвати повністю прозорою та такою, що дозволяє об’єктивно перевірити суддю на відповідність необхідним для посади критеріям. Як результат, не всі рішення ВККС про невідповідність суддів займаним посадам містять належне обґрунтування, підстави та мотиви їх ухвалення.

— Які механізми захисту прав суддів передбачені національним законодавством?

— У першу чергу Конституція гарантує кожному право на належний судовий захист. Як представники суддівського корпусу, так і кандидати на мантію можуть звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Як я вже зазначала, справи, в яких відповідачами є ВРП, ВККС, розглядаються ВС як судом першої інстанції. Основними способами захисту порушених прав у такому разі є визнання протиправними дій та бездіяльності суб’єкта владних повноважень, який прийняв рішення стосовно судді, визнання протиправним і скасування рішення ВККС щодо результатів кваліфікаційного оцінювання, оскарження рішення ВРП, відшкодування моральної шкоди.

Також судді активно захищають власні інтереси у ВККС та ВРП — дають письмові та усні пояснення, користуються правом заявляти відводи, самостійно або з представниками беруть участь у засіданнях.

“Для успіху будь-якої справи потрібно не забувати про кінцеву ціль, заради чого був ініційований весь процес”

— Сьогодні в нашій державі як до кандидатів на посаду, так і до самих суддів висувають доволі жорсткі вимоги. Чи є такі вимоги обґрунтованими?

— У силу свого особливого статусу судді повинні бути як наділені певними гарантіями, так і відповідати законодавчо встановленим вимогам та обмеженням. На цьому неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини.

Безумовно, вимоги, що висувають як до кандидатів на посаду судді, так і суддів, є доволі жорсткими. Судді подають як щорічні декларації щодо їх майна, доходів, грошових зобов’язань, так і декларації родинних зв’язків і доброчесності. Це пов’язано насамперед зі спеціальним статусом, яким наділяють суддів, та пильною увагою суспільства до суддівського корпусу. Саме відповідність судді таким підвищеним вимогам є запорукою формування довіри громадськості до людини в мантії.

Судді безпосередньо реалізують конституційну функцію відправлення правосуддя в державі. Від їхніх рішень залежать долі людей, діяльність бізнесу. Тому важливим для професії судді є не тільки фаховість і компетентність, а й такі якості, як уважність, витримка, уміння дослухатис до аргументів сторін, безсторонність, неупередженість. Саме від судді залежить ефективність захисту прав особи, яка звернулася до суду. Адже судове рішення має бути не декларативним, а таким, що дійсно відновить порушені або оспорювані права.

— Два роки тому в межах судової реформи були прийняті нові процесуальні кодекси. Чи сприяє оновлене процесуальне законодавство більш швидкому та ефективному розгляду судових справ?

— Зі спливом двох років можемо впевнено сказати, що зміни, запроваджені процесуальними кодексами, уже мають позитивний ефект.

Нові процесуальні кодекси зобов’язують сторони подавати всі докази разом із першою процесуальною заявою по суті справи: позивача — разом із позовною заявою, відповідача — разом із відзивом на позовну заяву. Такий порядок значно дисциплінував учасників справи, адже головною метою нововведення було скорочення строків розгляду справ. До того ж докази, подані з порушенням строків, можуть не братися судом до уваги під час винесення рішення у справі.

Досить часто учасники справи намагаються затягнути судовий розгляд шляхом подачі безпідставного та необґрунтованого відводу судді. При цьому раніше питання відводу розглядав сам суддя, щодо якого було заявлено такий відвід, а провадження у справі не зупинялося. Таким чином, жодних суттєвих затримок у розгляді справи відвід не спричиняв.

За новими кодексами, якщо суддя доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу, він вирішує питання про зупинення провадження у справі. У такому випадку питання про відвід вирішує його колега, який не входить до складу суду, що розглядає справу. Однак, якщо відвід свідчить про зловживання процесуальними правами, то суд має право залишити без розгляду або повернути таке клопотання заявнику та, відповідно, не зупиняти провадження у справі.

— Тож які принципи та правила є ключовими для успішного здійснення судової реформи в нашій державі?

— Для успіху будь-якої справи потрібно не забувати про кінцеву ціль, заради чого був ініційований весь процес. Цей принцип можна застосувати і до судової реформи: для її успішної реалізації потрібно тримати у фокусі уваги основну мету реформи — забезпечення кожному права на доступ до правосуддя. Реформа повинна здійснюватися не для “позначки” та формального виконання рекомендацій міжнародних експертів, а задля ефективного захисту прав осіб, з дотриманням загальних принципів верховенства права та правової визначеності. Лише усвідомивши це, виконавці реформи зможуть досягнути її основних цілей та підвищити довіру населення до органів судової влади.

Стаття була опублікована у виданні “Закон і Бізнес”.