fbpx

Ключові позиції верховного суду щодо захисту прав споживачів банківських послуг

Зміст

  1. Умови та правила, розміщені на сайті, не є частиною кредитного договору
  2. Який споживач банківських послуг є «пересічним»?
  3. Нікчемність умов кредитного договору, які передбачають оплату дій, що не є послугою
  4. Неповернення банком вкладу є підставою для нарахування пені
  5. Неповернення банком вкладу має наслідком компенсацію моральної шкоди
  6. Ризиковість клієнта не є абсолютною підставою для відмови банку в його обслуговуванні
  7. Висновок

Згідно актуальної судової практики, дія Закону «Про захист прав споживачів» (далі – Закон) поширюється на банківські послуги, які надаються фізичним особам. Однак очевидною є неадаптованість норм Закону до банківських відносин, про що свідчать численні судові спори між банками та їхніми клієнтами. Тому особливу вагу мають висновки Верховного Суду (далі – ВС), який відіграє керівну роль у застосуванні недосконалих норм Закону у таких спорах.

Розглянемо висновки ВС за результатами касаційного перегляду окремих справ, які набули ключового значення для формування судової практики.

Умови та правила, розміщені на сайті, не є частиною кредитного договору

На погляд Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС), підписання правил надання банківських послуг та тарифів не свідчить про укладення таким чином кредитного договору за правилами ч. 1 ст. 634 Цивільного кодексу (далі – ЦК). До такого висновку дійшла ВП ВС у постанові від 03.07.2019 у справі №342/180/17.

Суд касаційної інстанції вважає, що оскільки правила надання послуг і тарифи є мінливими, не вбачається за можливе встановлення їх редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин. Більше того, банк може посилатися на найбільш сприятливу для нього редакцію. При цьому, суд констатував, що споживач є слабшою стороною кредитних правовідносин, а покладення на нього обов’язку ознайомлення з загальними правилами надання послуг є надмірним тягарем, зважаючи на їх значний обсяг і відсутність у клієнта фахової підготовки.

Як наслідок, ВС визнав недотриманою письмову форму правочину та, відповідно, непогодження сторонами його ціни (процентів за користування кредитними коштами).

Отже, вкрай важливим вбачається додержання порядку погодження клієнтом усіх умов договору з фінансовою установою – обов’язкова письмова форма правочину передбачає явну та безсумнівну згоду обох сторін з його умовами, що зазвичай оформлюється власноручним підписом.

Який споживач банківських послуг є «пересічним»?

Разом з тим, примітним видається застосування судом у зазначеній вище постанові нової для вітчизняної судової практики категорії «пересічний споживач». Завдяки цьому аналізована постанова є чи не найцитованішим рішенням в актуальній практиці розв’язання спорів між фінансовими установами та споживачами.

Не наводячи конкретного визначення такого суб’єкта правовідносин як «пересічний споживач», ВП ВС зазначає окремі критерії оцінки, а саме наявність у такого споживача «звичайного рівня освіти» та певного «рівня правової обізнаності».

Правовим підґрунтям аналізованого висновку ВС є рішення Конституційного Суду від 11.07.2013 №7-рп/2013, за яким споживач, зокрема, у кредитних правовідносинах, перебуває у вразливому становищі відносно кредитодавця. Разом з тим, поняття «пересічного споживача» було прямо запозичене з усталеної практики Суду Європейського Союзу, який кваліфікує пересічного споживача (average consumer) як достатньо поінформованого, уважного й обережного, проте з урахуванням культурних, суспільних і мовних факторів, а також особистого життєвого досвіду споживача.

Звісно, презумпція нерівноправності сторін у правочинах зі споживачами відповідає передовому світовому досвіду. Однак оціночний характер ознак «пересічності» споживача разом із повною відсутністю нормативного регулювання такого суб’єкта відкриває широке поле для зловживань – користування фінансовими послугами в будь-якому разі вимагає певного рівня фінансової грамотності, а незнання закону не може бути виправданням недбалості споживача.

Нікчемність умов кредитного договору, які передбачають оплату дій, що не є послугою

Вельми поширеною є практика включення фінансовими установами до кредитних договорів окремої плати «за обслуговування кредиту».

Проте, постановою від 20.02.2019 у справі №666/4957/15-ц Касаційний цивільний суд (далі – КЦС) фактично заборонив банкам передбачати у договорі споживчого кредиту будь-які збори, проценти, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугами в розумінні Закону – такі положення з точки зору суду є нікчемними.

Висновок суду касаційної інстанції базується на загальних положеннях Закону щодо несправедливості положень договору, які порушують баланс прав й обов’язків на шкоду споживачу. Щоправда, згідно з Законом, несправедливі умови договору (перелік яких не є вичерпним) підлягають визнанню судом недійсними, а не визначаються як нікчемні.

Неповернення банком вкладу є підставою для нарахування пені

20.03.2019 ВП ВС в постанові у справі № 761/26293/16-ц дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону. Цей висновок обґрунтований тим, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі коштів за договором банківського рахунка має наслідком настання відповідальності у вигляді сплати пені в розмірі 3% від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою їх видачі до дня фактичної видачі.

Отже, за змістом постанови вартість послуги, на яку нараховується пеня, співпадає з розміром утримуваних банком коштів. Відтак, фактично ВС ототожнив суму вкладу та вартість ненаданих послуг, у розумінні Закону, при цьому не навівши жодних аргументів на користь такого висновку. Зокрема, у постанові від 20.03.2019 не наведено тлумачення, вжитого в Законі терміну «вартість послуги», не роз`яснено, в чому вона полягає та з чого складається.

Наразі вказане питання передано на вирішення ВП ВС як виключна правова проблема, а професійна спільнота досі очікує на вирішення цього принципового питання.

Неповернення банком вкладу має наслідком компенсацію моральної шкоди

Питання, чи повинен банк разом зі сплатою пені відшкодовувати споживачеві збитки та моральну шкоду, завдані невиконанням договору, є окремим предметом правничої дискусії.

За приписами ст.ст. 4, 22 Закону, споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законом, що непросто допасувати до банківських відносин.

Так, ВС у низці своїх постанов (зокрема, від 24.02.2016 у справі №303/2147/14-ц, від 20.03.2019 у справі №761/26293/16-ц) стверджував, що стягнення моральної шкоди можливе лише у випадках, прямо передбачених законом, а також за наявності відповідних умов у договорі, відмовляючи у стягненні моральної шкоди за неналежне надання банківських послуг.

Проте, ВП ВС, відступивши від раніше оприлюдненої позиції, у постанові від 01.09.2020 у справі №216/3521/16-ц дійшла висновку, що порушення банком зобов`язання з повернення вкладу тотожне недоліку продукції та передбачає відшкодування моральної шкоди.

ВП, посилаючись на положення ст.ст. 16, 23 ЦК та виходячи зі змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому, зазначила, що компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення, оскільки право на її відшкодування виникає внаслідок порушення права особи, незалежно від наявності спеціальних норм.

Ризиковість клієнта не є абсолютною підставою для відмови банку в його обслуговуванні

Законодавство щодо протидії відмивання коштів надає банку право відмовити клієнту в обслуговуванні. Однак, на погляд ВС, водночас вимагається обов’язкове обґрунтування такої відмови.

Так, ВС у своїх постановах від 29.04.2020 у справі № 910/3245/19 і від 10.12.2020 у справі № 910/507/20 акцентує увагу на тому, що банк не наділений необмеженим правом на відмову від обслуговування клієнта шляхом розірвання договору банківського рахунка, навіть на підставі присвоєння клієнтові неприйнятно високого ризику.

Причому, у справі № 910/3245/19 суд, ставши на бік позивача, звернув увагу, що банк в якості доказу правомірності своїх дій не надав внутрішню програму управління комплаєнс-ризиком фінансового моніторингу, яка якраз мала містити чіткі критерії неприйнятно високого ризику.

Втім, раніше ВС у своїй постанові від 20.02.2018 у справі №910/11471/17 визнав внутрішню банківську документацію з фінансового моніторингу документом з обмеженим доступом. Отже, на погляд ВС, банк не мусить ознайомлювати своїх клієнтів із локальними документами, які включають, серед іншого, вищезазначені критерії ризику, оскільки це може полегшити здійснення протиправної діяльності клієнтами, на протидію якій і спрямовані такі документи.

Висновок

Наведені справи свідчать про те, що практика розгляду банківських спорів у сфері захисту прав все ще формується та не є усталеною. Разом з тим, суди, запозичуючи світовий досвід правозастосування, повинні враховувати вітчизняні реалії, уникаючи сприяння у зловживанні правами як надавачами послуг, так і їх споживачами.

Роман Антонів

Роман Антонів

Старший юрист, адвокат

215

Статті на тему

LEGAL HOTLINE 21.10.2021

21 Жовтня 2021 Публікації

LEGAL HOTLINE 21.10.2021

Читати
Юрист GOLAW, адвокат Наталія Матвійчук виступила спікером вебінару, присвяченому темі «Non-compete clause» в Україні.

19 Жовтня 2021 Публікації

Юрист GOLAW, адвокат Наталія Матвійчук виступила спікером вебінару, присвяченому...

Читати
TAX ALERT 13.10.2021

13 Жовтня 2021 Публікації

TAX ALERT 13.10.2021

Читати
Всі публікації

Ми використовуємо файли cookies для вдосконалення роботи сайту та покращення Вашого користувацького досвіду.
Політика cookies Налаштування cookie

Будь ласка, уважно ознайомтеся з умовами політики конфіденційності та обробки персональних даних. Політика cookies.

Я даю згоду на обробку персональних даних відповідно до політики конфіденційності та обробки персональних даних

Я хочу отримувати розсилку

Ми використовуємо файли cookies для вдосконалення роботи сайту та покращення Вашого користувацького досвіду. Політика cookies Сховати налаштування