Особливості виконання рішень іноземних судів в Україні

Можливість визнання та виконання іноземних судових рішень в Україні закріплена у статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» та Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах. Сама ж процедура визнання та виконання таких рішень узагальнена в розділі IX Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), який встановлює принципи, умови та вимоги для визнання та виконання в Україні іноземних судових рішень відповідно до міжнародних стандартів. 

Нижче пропонуємо розглянути основні етапи, які дозволяють успішно пройти процедуру визнання та виконання іноземного судового рішення в Україні, а також типові помилки, які найчастіше допускають заявники.

Основні етапи та типові помилки в процедурі визнання та виконання іноземного судового рішення в Україні

Варто зазначити, що рішення іноземних судів підлягають визнанню та виконанню в Україні за наявності міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або на підставі принципу взаємності.

Отже, першим практичним кроком перед поданням до суду клопотання про визнання та виконання іноземного судового рішення є перевірка наявності між Україною та державою, суд якої ухвалив відповідне рішення, міжнародного договору, що регулює питання визнання та виконання судових рішень. 

При цьому, відсутність міжнародного договору сама по собі не є перешкодою для визнання і виконання судового рішення, якщо застосування даного принципу передбачене національним законодавством. Тобто, у разі відсутності міжнародно-правового договору, процес визнання та виконання рішення іноземного суду здійснюється у відповідності до принципу взаємності.  Так, стаття 462  ЦПК України встановлює, що у разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше.

Другим важливим кроком є визначення компетентного суду, до якого подається відповідне клопотання, а також дотримання встановленого порядку та строків її подання.

Порядок такого звернення не є дуже складним: до суду подається відповідне клопотання разом із необхідними додатками, перелік яких визначений ст. ст. 466 – 472 ЦПК України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України встановлено спеціальний перелік документів до подання, заявник має керуватися саме ним. У разі ж відсутності такого договору або якщо він не визначає перелік додатків, то до клопотання додаються:

1. належним чином засвідчена копія рішення іноземного суду;
2. документ, що підтверджує набрання рішенням законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні);
3. документ, який підтверджує належне повідомлення сторони, що не брала участі у справі;
4. документ, який визначає, у якій частині рішення підлягає виконанню (якщо воно виконувалося раніше);
5. документ, що підтверджує повноваження представника (у разі подання клопотання представником);

Також, варто звернути увагу й на практичні нюанси, які нерідко стають підставою для відмови у задоволенні клопотання. Зокрема, типовою помилкою є неналежне повідомлення учасника справи про її розгляд, або відсутність належних доказів такого повідомлення. Якщо сторона, щодо якої постановлено рішення іноземного суду, доведе, що вона не була належним чином поінформована про розгляд справи за кордоном або не мала можливості реалізувати своє право на захист, це може стати самостійною підставою для відмови у визнанні та виконанні рішення іноземного суду.

Не менш поширеною підставою для відмови є ігнорування заявником обставини наявності в Україні судового рішення, яке вже перебуває на стадії примусового виконання та ухвалене між тими ж сторонами і з тих самих підстав. У такому випадку суди виходять із недопустимості подвійного стягнення та принципу правової визначеності.

У цьому контексті доцільно звернути увагу на декілька постанов Верховного Суду, які відображають актуальні підходи судової практики з відповідних питань.

Огляд релевантної судової практики Верховного Суду 

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі – КЦС ВС) від 30 липня 2025 року у справі № 756/7283/23 досліджувалося питання дотримання строків звернення до суду з клопотанням про визнання рішення іноземного суду.

У червні 2023 року заявник звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Окружного суду м. Ново-Место (Республіка Словенія) від 03 січня 2020 року, яке набрало законної сили 13 лютого 2020 року, у справі № Р 229/2016-46 щодо стягнення грошових коштів.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 21 лютого 2024 року у задоволенні клопотання було відмовлено, зокрема з огляду на те, що боржник не проживає в Україні, а рішення вже перебуває на виконанні у Словенії, що могло б призвести до подвійного стягнення.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року ухвалу суду першої інстанції було скасовано, однак у задоволенні клопотання також відмовлено – з  інших підстав. Апеляційний суд виходив з того, що заявник звернувся із клопотанням 12 червня 2023 року, тобто поза межами трирічного строку, встановленого статтею 463 ЦПК України.

Верховний Суд підтримав позицію суду апеляційної інстанції та зазначив, що строк пред’явлення іноземного рішення до примусового виконання становить три роки з дня набрання ним законної сили згідно національного законодавства. Оскільки рішення у справі № Р 229/2016-46 набрало законної сили 13 лютого 2020 року, а заявник звернувся з клопотанням лише 12 червня 2023 року, тобто після спливу трирічного строку, це є підставою для відмови у його задоволенні.

Інші підстави щодо задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду були предметом розгляду КЦС ВС у постанові від 22 жовтня 2025 року у справі № 308/17585/23.

Обставини справи полягали в тому, що заявник звернувся до суду із клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Районного суду м. Гуменне (Словацька Республіка) від 05 жовтня 2020 року та ухвали від 05 лютого 2021 року у справі № 17Cb/26/2020 щодо стягнення коштів з громадянина України за невиконання зобов’язань за договором.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 квітня 2024 року клопотання заявника було задоволено. Будь-яких недоліків щодо форми та змісту клопотання судом виявлено не було.

 Постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 квітня 2024 року було скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення суду Словацької Республіки відмовлено. Відмова була мотивована неналежним повідомленням боржника про розгляд справи.

Разом із тим Верховний Суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, зазначивши, що останній не взяв до уваги те, що процесуальний закон у разі неналежного повідомлення іноземним судом про розгляд справи надає особі, яка не брала участь у судовому процесі, можливість звернутися до суду, який розглядає клопотання, з відповідними запереченнями проти цього клопотання.

Отже, боржник був належним чином повідомлений та обізнаний про подання і розгляд відповідного клопотання, а також мав реальну можливість реалізувати свої процесуальні права. Саме це стало підставою для висновку Верховного Суду про помилковість позиції апеляційного суду та, відповідно, для скасування його рішення в цій частині.

Окремо варто зупинитися на категоріях справ, які найчастіше трапляються у практиці визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні, а саме щодо стягнення аліментів.

У цій категорії справ КЦС ВС у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 456/1567/24 сформував правовий висновок про те, що у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду може бути відмовлено, якщо між тими ж сторонами вже існує та виконується рішення національного суду.

У березні 2024 року заявниця звернулась до Стрийського міськрайонного суду Львівської області із клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Районного Суду Праги від 15 червня 2009 року про стягнення аліментів на дитину.

Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 30 жовтня 2024 року клопотання про примусове виконання рішення іноземного суду було задоволено та надано дозвіл на стягнення аліментів за іноземним судовим рішенням.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року була скасована ухвала суду першої інстанції та ухвалено нове судове рішення, мотивоване тим, що були відсутні правові підстави для задоволення клопотання з урахуванням наявності судового рішення національного суду України про стягнення аліментів  на утримання дитини.

Верховний Суд підтримав позицію апеляційного суду та зазначив, що наявність рішення національного суду про стягнення аліментів, яке вже перебуває на стадії виконання, виключає можливість задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Інакше це призвело б до одночасного існування двох виконавчих документів щодо стягнення з боржника одних і тих самих сум на користь тієї самої особи.

Таким чином, можна дійти висновку, що при зверненні з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду необхідно уважно враховувати як матеріально-правові, так і процесуальні нюанси. Перед поданням клопотання доцільно ретельно проаналізувати обставини справи та наявні документи, а також забезпечити належне оформлення звернення відповідно до вимог щодо його форми, змісту, додатків та строків.