Відмова банку обслуговувати клієнта: проблемні питання та судова практика

Право й обов’язок відмовити клієнтові

Так, частина перша статті 15 Закону зобов’язує банк, який за замовчуванням виступає в якості суб’єкта первинного фінансового моніторингу, відмовити клієнтові у вступі до правовідносин з ним і подальшому обслуговуванні клієнта.

При чому, так відмова банку може полягати у невідкритті самого рахунка, розірванні договору про банківське обслуговування, непроведенні фінансової операції. Втім, законодавець допускає таку відмову банку (а навіть вимагає її) у вичерпному переліку нижченаведених випадків:

• банк позбавлений можливості здійснити ідентифікація клієнта або встановити його бенефіціарів;
• банк сумнівається в тому, що заявлена в якості бенефіціару клієнта особа діє від власного імені;
• клієнту присвоєний неприйнятно високий ризик;
• клієнт не надав витребуваних банком даних або документів при проведенні перевірки;
• клієнт увів банк в оману шляхом надання недостовірних відомостей;
• банк-кореспондент, який бере участь у транзакції, визнаний банком-оболонкою (shell bank).

При чому, разом із зазначеним обов’язком відмовитися від співпраці з клієнтом, Закон прямо дозволяє банку не проводити транзакцію, яку банк вбачає за підозрілу.

Наведені формулювання є переважно оціночними та залишають банкам широкий простір для їхнього тлумачення, що час від часу стає підставою для оспорювання дій банків клієнтами.

Тим не менше, така оцінка банку повинна ґрунтуватися на об’єктивних засадах, а саме критеріях ризику (надалі «Критерії»), затверджених Наказом Мінфіну № 584 від 8 липня 2016 року. Зазначеними Критеріями на банки покладено обов’язок розробити свої критерії ризику, що втім мусять ґрунтуватися на вимогах і рекомендаціях, встановлених Національним банком.

Конкуренція норм відсутня

З точки зору цивільного законодавства, відмову банку від обслуговування клієнта можна ототожнити з односторонньою відмовою від правочину, право банку на яку не суперечить положенню частини першої статті 651 Цивільного кодексу (надалі «ЦК»). Вказана стаття ЦК не допускає зміну або розірвання договору без згоди сторін, однак містить виняток із цього загального правила – така зміна/розірвання припустимі на підставі закону.

Натомість, частина друга статті 1067 ЦК зобов’язує банк укласти договір банківського рахунка з клієнтом за ініціативою останнього на умовах, оголошених банком.

ЦК прямо виключає відмову банку у відкритті рахунку, водночас передбачаючи право клієнта на захист своїх прав у разі необґрунтованого ухилення банку від укладення відповідного договору. Проте наведена норма містить винятки, за яких відмова банку вважиметься правомірною:

• в разі неможливості банку взяти клієнта на обслуговування (що, вочевидь, не виключає розширеного тлумачення)
• відмова банку допускається законом або банківськими правилами.

Разом із тим, банк наділений правом в односторонньому порядку вимагати розірвання договору банківського рахунка у передбачених законодавством про фінансовий моніторинг випадках, що підтверджується пунктом 3 частини другої статті 1075 ЦК.

Оцінюючи застосування наведених норм, Касаційний господарський суд (надалі «ВС») у постанові від 30 серпня 2018 року (справа № 910/22248/17) дійшов висновку, що положення Закону, якими банкові надано право відмовитися від договору в односторонньому порядку, є спеціальними законодавчими нормами, які охоплюють випадки відмови клієнтові неприйнятно високим ризиком у підтриманні ділових стосунків. Відтак, позиція суду касаційної інстанції полягає в тому, що переважному застосуванню підлягають спеціальні норми, що кореспондується з приписами абзацу другого частини другої статті 1067 ЦК.

Право на відмову не є абсолютним

Отже, закон надає банкові право відмовити клієнту в обслуговуванні, однак водночас вимагає обов’язкового обґрунтування такої відмови.

Такої ж позиції послідовно притримується і ВС, який, зокрема, у своїх постановах від 29 квітня 2020 року (справа № 910/3245/19) і від 10 грудня 2020 року (справа № 910/507/20) закцентував на тому, що банк не наділений законодавцем необмеженим правом на відмову від обслуговування клієнта шляхом розірвання договору банківського рахунка, навіть на підставі присвоєння клієнтові неприйнятно високого ризику.

При чому, у справі № 910/3245/19 суд касаційної інстанції, ставши на бік позивача, обґрунтував свій висновок тим, що банк не надав судам жодних доказів, які б підтверджували підстави, на яких клієнтові-позивачеві був  установлений неприйнятно високий ризик за результатами відповідної оцінки ризиків. При чому, суд звернув увагу, що банк не надав внутрішню програму управління комплаєнс-ризиком фінансового моніторингу, яка як раз мала містити чіткі критерії неприйнятно високого ризику.

Крім цього, на погляд суду касаційної інстанції, банк не довів обґрунтованості підстав, на яких кошти й активи клієнта-юридичної особи банком вбачалися такими, що мають незаконне джерело походження, та не довів наявності ознак легалізації коштів у транзакціях клієнта. Суд не переконало розпочате досудове розслідування, предметом якого є операції позивача, оскільки саме лише воно (очевидно, без відповідного вироку суду) не може розглядатися як безумовна підстава встановлення неприйнятно високого ризику клієнта для банку.

Втім, раніше ВС у своїй постанові від 20 лютого 2018 року (справа № 910/11471/17) визнав внутрішню банківську документацію з фінансового моніторингу в якості документів з обмеженим доступом. Отже, на погляд ВС, банк не мусить ознайомлювати  своїх клієнтів із локальними документами, які включають, серед іншого, вищезазначені критерії ризику, оскільки це може полегшити здійснення протиправної діяльності клієнтами, на протидію якій і спрямовані такі документи.

Відтак, наразі не можна вважати врегульованим питання, яким саме чином банк повинен обґрунтувати свою відмову клієнтові. Так, з одного боку, відсутність критеріїв оцінки ступеня ризику клієнта свідчитиме про свавільне застосування банком відповідних положень законодавства, що порушить права клієнта, а з іншого боку, поширення інформації щодо таких критеріїв може полегшити можливість здійснення протиправних транзакцій.

Висновок

В більшості випадків банкам вдається довести в суді правомірність своєї відмови клієнтові, але лише з урахуванням повного та належного дотримання всіх законодавчих і внутрішніх процедур. Відтак, застосування заходів фінансового моніторингу поза сумнівом вимагає пильної уваги як з боку відповідних служб фінансової установи, так і кожного клієнта.

У протилежному випадку наслідки визнання порушення банком прав клієнта можуть бути вкрай суттєвими – зокрема, застосування неустойки, передбаченої частиною п’ятою статті 10 Закону «Про захист прав споживачів», розмір якої з огляду на наявну суперечливу судову практику може в рази перевищувати суму розміщених клієнтом коштів на рахунку.