Безальтернативне обмеження волі

Майже кожен юрист-практик помітить, що ч.5 ст.176 Кримінального процесуального кодексу не відповідає Конституції. Що ж так не подобається юристам? Будемо розбиратись.

Формальна процедура

Нагадаємо, що ч.5 ст.176 КПК передбачає для осіб, яких підозрюють або обвинувачують у скоєнні злочинів проти основ національної безпеки України або пов’язаних з терористичною діяльністю та деяких інших злочинів проти суспільної безпеки (стст.109—114-1, 258—258-5, 260, 261 Кримінального кодексу), обрання єдиного запобіжного заходу — тримання під вартою.

Завдяки такому формулюванню обрання запобіжного заходу зводиться до формальної процедури. Суд зобов’язаний у будь-якому випадку запроторити людину за ґрати (попри сталі соціальні зв’язки, наявність утриманців та заслуги перед Батьківщиною тощо). Захисник, перебуваючи у процесі лише для картинки, ніяк цьому запобігти не може (необґрунтованість підозри як підставу для відмови в обранні запобіжного заходу не розглядатимемо).

Слід визнати, що в такому процесі прокурор є єдиною процесуальною фігурою, яка наділена правом вимоги, а всі інші учасники, включаючи суд, наділені лише обов’язком узяти участь у розгляді, рішення в якому всім відоме наперед.

Такий принциповий безапеляційний підхід держави до взяття під варту людей, які ще не були засуджені й щодо яких не завжди постановляють обвинувальний вирок, є неприпустимим.

Проігнорована презумпція

Про невідповідність ч.5 ст.176 КПК принципу презумпції невинуватості говорили ще до її прийняття. Зокрема, у 2014 році в зауваженнях Головного юридичного управління апарату Верховної Ради до проекту закону чітко наголошувалося, що запропоновані новації суперечать вимогам стст.22 та 24 Конституції.

Проте законодавець проігнорував слушні зауваження. Не цікавили його й проблеми, які виникнуть після прийняття закону. Наприклад, перспектива виплат з бюджету особам, стосовно яких Європейський суд з прав людини визнає порушення прав та свобод при обранні запобіжного заходу в умовах відсутності законодавчої альтернативи.

Взагалі, презумпція невинуватості означає, що факт підозри або обвинувачення особи у певних злочинах наперед не свідчить про вину особи у скоєнні цих злочинів. І це повинен врахувати суд при вирішенні питання щодо необхідності тримання особи під вартою.

Однак унесені до кримінального процесуального закону зміни щодо обов’язкового поміщення певних осіб у слідчий ізолятор призвели до зупинення дії презумпції невинуватості, оскільки законодавець установив, що без доведення вини особи у скоєнні певних злочинів суд зобов’язаний постановити рішення про застосування до неї такого жорсткого заходу забезпечення кримінального провадження.

За таких умов про дію принципу презумпції невинуватості у кримінальному провадженні й мови не може бути. Адже сам факт підозри або обвинувачення особи у певних злочинах рівнозначний необхідності взяття її під варту.

За грати — без обґрунтування мети

Крім того, вказані зміни суперечать іншим важливим вимогам кримінального процесуального закону. Зокрема, КПК встановлено обов’язок прокурора доводити перед судом певні обставини для його переконання в необхідності застосування щодо особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Однак прокурори не обтяжують себе цим обов’язком і не доводять перед судом будь-яких обставин щодо необхідності поміщення особи за грати. Адже в будь-якому випадку в суду відсутні підстави обрати інший запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою.

Наслідком такого законодавчого регулювання порядку обрання запобіжного заходу стало свавілля з боку правоохоронних органів. Воно проявляється у застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначеної мети.

Законом установлено, що запобіжний захід застосовується до особи виключно з метою забезпечення виконання нею процесуальних обов’язків, однак унесені до КПК зміни передбачають, що навіть за умови виконання відповідних процесуальних обов’язків особу слід узяти під варту, адже її підозрюють у скоєнні певного злочину.

Посягання на свободу і конвенцію

Також однією з головних засад кримінального провадження є забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність, що передбачає відповідальність за взяття особи під варту за відсутності підстав (ч.5 ст.12 КПК).

З урахуванням унесених до КПК змін у клопотанні про взяття особи під варту прокурор не зобов’язаний доводити підстави звернення до суду з таким клопотанням. Так само він не зобов’язаний доводити факт наявності в кримінальному провадженні будь-яких ризиків.

У свою чергу сторона захисту при розгляді цих клопотань позбавлена можливості використовувати визначені законом можливості та інструменти для захисту прав особи. Адже незалежно від зібраних доказів і висловлених доводів до особи застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

У світлі практики ЄСПЛ, яка є частиною національного законодавства, можна констатувати, що внесені до КПК зміни несумісні з вимогами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже втручання держави в особисту свободу людини має бути підкріплене переконливими конкретними обставинами, а не самим фактом звернення прокурора до суду.

Як неодноразово підкреслював ЄСПЛ, факт застосування та подовження запобіжного заходу лише з підстав тяжкості обвинувачення є порушенням вимог конвенції. При цьому в КПК відсутні ефективні засоби та інструменти захисту особи від неправомірного позбавлення волі. Саме тому згадані зміни призвели до того, що факт наявності підозри рівнозначний факту обов’язкового поміщення особи під варту.

Припинити свавілля з боку правоохоронних органів можна лише шляхом унесення відповідних змін та виключення ч.5 ст.176 КПК.

P.S. На початку квітня перший сенат КС уже розпочав розгляд справи за скаргою Валерія Чорнобука щодо неконституційності ч.5 ст.176 КПК. Нині справа слухається на закритій частині засідання для обговорення та прийняття рішення.

Стаття була опублікована у виданні «Закон і Бізнес»