Недійсність правочинів боржника в процедурі банкрутства

Кодекс України з процедур банкрутства (далі – Кодекс) передбачає цілу низку правових механізмів, які можуть бути використані кредиторами для захисту їх прав та законних інтересів в разі зловживань з боку боржника. Одним із них є визнання правочинів боржника недійсними та застосування наслідків такої недійсності. 

Отже, чи може кредитор оспорити неправомірне виведення майна з активів боржника, а також яким чином і з яких підстав правочини, вчинені боржником всупереч інтересам кредитора, можуть бути визнані недійсними?

Як бути кредитору?

Банкрутство будь-якого бізнесу може бути зумовлено різними об`єктивними та суб`єктивними причинами. 

Деякі боржники після втрати можливості задовольнити вимоги своїх кредиторів, з метою збереження своїх активів та уникнення відповідальності перед кредиторами, вдаються до укладення фраудаторних правочинів. Законодавчо це поняття не визначено, але в цілому під фраудаторними правочинами розуміють правочини, які вчинені на шкоду кредиторам.

З метою захисту прав та інтересів кредиторів Кодексом визначено механізми визнання недійсними правочинів боржника, які встановлені у статті 7 (загальні підстави оскарження) і в статті 42 (спеціальні підстави оскарження).

Виважена та своєчасна стратегія кредитора щодо оскарження правочинів боржника може вплинути на хід усієї процедури банкрутства, тому останньому важливо орієнтуватися в усіх передбачених законодавством механізмах. 

Підстави загальні чи спеціальні?

Різниця між загальними та спеціальними підставами для оскарження правочинів боржника є досить принциповою. Для того, щоб визначитися, які саме підстави слід обрати, кредитору важливо оцінити всі обставини та ризики. 

Зазвичай, оскарження правочинів в порядку статті 7 Кодексу є більш ефективним. Йдеться про підстави недійсності, які не є характерними для процедури банкрутства: вони передбачені Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), та можуть застосовуватися і в інших категоріях справ. 

Спеціальні підстави недійсності правочинів властиві виключно для процедури банкрутства та закріплені в ст. 42 Кодексу. Правочини, які окреслені в цій нормі, вважаються фраудаторними, і їх можна поділити на два види. 

Перший вид: правочини із цими ознаками можна охарактеризувати як «підозрілі» – існує лише підозра, що той чи інший правочин укладено на шкоду кредиторам, при чому така підозра має підкріплюватися наслідками у вигляді збитків, завданих кредиторам.

Другий вид: якщо суд установить наявність будь-якої із трьох підстав (безоплатне відчуження майна боржником, укладення договору із заінтересованою особою або ж договору дарування), апріорі вважається, що такий правочин укладений на шкоду кредиторам. 

Спеціальні підстави можуть бути застосовані до правочинів, вчинених у так званий «підозрілий» період, що становить три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство.

У чому ж полягає більша ефективність загальних підстав? Передусім, у наслідках недійсності правочину, що передбачені ЦК України. 

Саме ЦК України, а не Кодекс, надає можливість кредитору витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене (ст. ст. 387, 388 ЦК України). ЦК України також передбачає реституцію (ст. 216 ЦК України), а кредиторам надає можливість звертатися з віндикаційними позовами.

Кодекс, у свою чергу, також регулює наслідки визнання недійсними правочинів боржника (ч. 3 ст. 42 Кодексу): кредитор зобов’язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, або відшкодувати його вартість. 

Верховний Суд у постанові від 20.02.2020 у справі № 922/719/16 дійшов висновків, що встановлення спеціальних наслідків недійсності правочинів боржника не виключає можливості застосування приписів ст. 388 ЦК України. 

Отже, для найбільш повноцінного і ефективного наповнення ліквідаційної маси в процедурі банкрутства слід детально аналізувати кожен з правочинів боржника для визначення найбільш ефективних підстав їх оскарження (як загальних, так і спеціальних). Однак незалежно від підстав оскарження сумнівних правочинів боржника арбітражним керуючим або кредитором, такі спори будуть розглядатись господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.

Презумпція правомірності чи сумнівності? 

У разі оскарження правочину боржника на загальних підставах, діє презумпція правомірності правочину, тобто особа, що його оспорює, повинна довести суду його недійсність (ст. 204 ЦК України). Натомість, у разі оскарження правочину на спеціальних підставах, усі правочини, вчинені протягом «підозрілого» періоду, за замовчуванням вважаються судом сумнівними, тобто діє презумпція сумнівності правочину, що відображено в останніх рішеннях Верховного Суду^[1].

Позовна давність

На правочини, що оскаржуються у процедурі неплатоспроможності, розповсюджуються загальні вимоги щодо позовної давності, встановлені ЦК України^[2]. При оскарженні правочинів на спеціальних підставах, позовна давність пов’язується з перебігом «підозрілого» періоду. Вчинення оскаржуваного правочину поза межами цього періоду унеможливлює оскарження правочину на спеціальних підставах, однак не позбавляє заявника права звернутися до суду із позовом, що обґрунтовано загальними підставами недійсності^[3].

Стаття 20 Закону про банкрутство ще діє?

Після набрання чинності Кодексом виникла ситуація, за якої суди неоднозначно розглядали позови про визнання правочинів боржника недійсними: керувалися як статтею 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство), яка вже втратила чинність, так і чинною статтею 42 Кодексу. 

Цей неоднаковий підхід проаналізувала судова палата для розгляду справ про банкрутство КГС ВС у червні цього року^[4]. Касаційний суд дослідив, до яких правочинів слід застосовувати норму Закону про банкрутство, а до яких – норми Кодексу. 

Так, суд вирішив, що частини 1-2 ст. 42 Кодексу не підлягають застосуванню до правочинів, учинених боржником до дати набрання чинності Кодексом, тобто до 21.10.2019. До цих правочинів слід застосовувати ст. 20 Закону про банкрутство. 

Установлений статтею 42 Кодексу трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Однак для правочинів, укладених до 21.10.2019 застосовуються підстави ст. 20 Закону про банкрутство, а для тих, що укладені після цієї дати – підстави ст. 42 Кодексу. 

Верховний Суд зауважив, що до всіх без винятку правочинів, стаття 42 Кодексу зможе бути застосована після 21.10.2022, зі спливом трьох років після набрання чинності Кодексом. 

Висновок 

Важливість механізму визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство важко переоцінити. Зауважимо, що наразі суди досить активно реалізують даний механізм та визнають недійсними правочини боржників, спрямовані на виведення активів.

Тому кредиторам важливо ретельно аналізувати всі правочини боржника у «підозрілий» період та оскаржувати ті з них, які мають хоча б мінімальні ознаки фраудаторності. Ефективна реалізація всіх прав кредитора – це запорука максимального наповнення ліквідаційної маси та скорочення різниці між розміром ліквідаційної маси та розміром кредиторських вимог. 

^[1] Пункти 89, 104 постанови КГС ВС від 03.07.2021 у справі № 369/11268/16-ц

^[2] Пункти 44.2-44.8 постанови КГС ВС від 03.02.2020 у справі № 910/7976/17

^[3] Пункти 86, 138 постанови КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16

^[4] Постанова КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16