З 12 квітня 2023 року втрачає чинність норма закону про конфіскацію незаконно переміщуваного товару до району або з району проведення антитерористичної операції 

Статтею 204-3, яка визначає відповідальність за порушення порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції, було доповнено Кодекс України про адміністративні правопорушення (надалі – Кодекс) Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції» від 17 липня 2015 року № 649-VIII. Частиною першою цієї статті встановлено, що порушення порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції  тягне за собою накладення штрафу на осіб, які переміщують такі товари, від десяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією таких товарів. Метою внесення таких змін було запровадження механізму контролю за переміщенням товарів до району або з району проведення антитерористичної операції, виявлення порушень порядку їх переміщення, протиправних схем ухилення від проходження встановлених контрольних процедур, осіб, які їх вчинили, притягнення до відповідальності винних у таких порушеннях осіб.

Саме ця стаття була застосована в судовому рішенні Луганського апеляційного суду від 17 травня 2021 року у справі Унуковича Р.А. Згідно з матеріалами справи на Унуковича Р.А. наклали штраф у розмірі десяти неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян із конфіскацією переміщуваного товару – готівкових коштів у загальній сумі 3500 доларів США – без урахування наданих ним доказів правомірності (законності) набуття переміщених грошових коштів з огляду на імперативний характер норми щодо конфіскації переміщуваного товару.

Унукович Р.А. подав конституційну скаргу для перевірки на відповідність оспорюваного положення приписам ч.1 ст. 8, ч.ч.1, 4, 6 ст. 41, ч. 1 ст. 64 Конституції, оскільки, на його думку, обов’язковий характер санкції не забезпечує досягнення справедливого балансу між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи та допускає невиправдане позбавлення такого права.

Зокрема, ч. 1 ст. 8 Основного Закону встановлює, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй.

Відповідно до ст. 41 Конституції право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі ст. 64 Конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У своєму Рішенні Конституційний Суд зауважив, що зі змісту ч. 1 ст. 204-3 Кодексу випливає, що законодавець не визначив справедливої міри адміністративної відповідальності для досягнення легітимної мети, унаслідок чого суди, зважаючи на імперативний характер оспорюваного положення вказаної статті Кодексу, не можуть забезпечити індивідуалізацію такої відповідальності залежно від обставин справи з огляду на неможливість змінити вид адміністративного стягнення з урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність.

Також Конституційний Суд України зазначив, що застосування даного оспорюваного положення Кодексу унеможливлює вирішення судом питання доцільності застосування до винної особи стягнення у виді конфіскації товарів та не забезпечує досягнення правового справедливого балансу між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи, а отже, це положення Кодексу допускає невиправдане позбавлення такого права, оскільки встановлює, що обов’язковій конфіскації підлягає будь-який товар у будь-якому випадку в повному обсязі незалежно від правомірності джерела його походження, мети подальшого використання та негативного впливу такої конфіскації на майновий стан особи.

Виходить, що незалежно від того, чи конфіскована сума (вартість конфіскованого товару) буде значною для особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, чи завдано шкоди державі, у разі встановлення вини особи питання законності походження коштів не впливають на ухвалення судами рішень про конфіскацію. Відповідно, особа не зможе реалізувати своє право на справедливий суд, а отже втручання у право власності не можна вважати пропорційним.

Враховуючи вищенаведене, Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення абзацу другого ч. 1 ст. 204-3 Кодексу, а саме санкцію «з конфіскацією таких товарів» (щодо безальтернативності конфіскації таких товарів).

Частина 2 ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначають, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність,  якщо інше не встановлене самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Саме це виключення і застосував Суд щодо даного окремого положення Кодексу, і відтермінував втрату ним чинності на шість місяців, тобто до 12 квітня 2023 року, з метою недопущення правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління.

Також Конституційний Суд надав Верховній Раді Україні шість місяців для приведення нормативного регулювання, встановленого окремим положенням абз. 2 ч. 1 статті 204-3 Кодексу, що визнане неконституційним, у відповідність до Конституції України та  ухваленого Рішення.