СУДОВИЙ ДАЙДЖЕСТ 11.12.2020

Про повернення передоплати

Між ТОВ (покупець) та ДП (продавець) було укладено форвардний контракт. На виконання контракту позивач (покупець) здійснив попередню оплату товару на користь відповідача (продавця), що підтверджується підписаним сторонами актом звіряння взаєморозрахунків. Відповідач отримав кошти у межах та на підставі контракту. Однак продавець ні в термін, що був передбачений контрактом, ні станом на день ухвалення судом рішення, не виконав свого зобов’язання з поставки товару на вказану суму. Як наслідок, позивач звернувся до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати.

Суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, зазначивши, що повернення суми попередньої оплати за договором поставки не є грошовим зобов’язанням у розумінні ст.625 Цивільного кодексу.

Велика палата ВС у постанові від 22.09.2020 у справі №918/631/19 відступила від правових висновків ВСУ та ВС щодо застосування ч.2 ст.625 ЦК у випадку прострочення зобов’язання з повернення суми попередньої оплати товару.

ВП ВС визначила, що правовідношення, в якому у зв’язку із фактичним закінченням строку поставки у постачальника (продавця) виникло зобов’язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити кошти) відповідно до ч.2 ст.693 ЦК, є грошовим зобов’язанням. Тому на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати і 3% річних на підставі ч.2 ст.625 ЦК.

Про звільнення у період непрацездатності

Позивач був звільнений з посади директора ДП згідно з наказом Міністерства відповідно до п.8 ч.1 ст.36 Кодексу законів про працю з підстав, передбачених контрактом. А саме «у зв’язку з невиконанням підприємством зобов’язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із зарплати».

При цьому, звільнення відбулось в період, коли позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності. У зв’язку цим, позивач оскаржив звільнення, посилаючись на положення ч.3 ст.40 КЗпП, відповідно до якої не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності.

У постанові від 17.09.2020 у справі № 205/4196/18 ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ. Зокрема, вона визначила, що гарантія, передбачена ч.3 ст.40 КЗпП, поширюється на випадки припинення трудового договору (контракту) з працівником за п.8 ч.1 ст.36 КЗпП, тобто з підстав, передбачених контрактом. У разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення працівника, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Про розірвання договору оренди землі

Між відповідачем як орендарем та третьою особою як орендодавцем було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. Надалі вказана ділянка була передана з державної власності у комунальну власність територіальної громади, що стало підставою для розірвання договору оренди. Сільська рада, яка є позивачем у справі, на підставі відсутності відповіді орендаря на лист про зміну власника ділянки, звернулась до суду щодо розірвання договору оренди.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, Касаційний господарський суд зазначив про необхідність відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду від 15.04.2020 у справі №626/601/19. Зокрема, стосовно розірвання договору оренди землі щодо застосування ч.2 ст.651 ЦК у частині моменту виникнення підстав для захисту права, із якого випливає, що підстава для захисту права позивача виникла тоді, коли відповідач своєю відмовою розірвати спірний договір оренди створив перешкоди реалізації позивачем належного йому права вимагати такого розірвання.

ВП ВС у постанові від 8.09.2020 у справі №920/418/19 відступила від вказаного правового висновку КЦС, визначивши, що право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) відповідає визначеним ст.16 ЦК способам захисту. І таке право не може ставитися у залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони щодо внесення змін або розірвання такого договору.

Право сторони договору звернутися до суду з вимогою про розірвання договору за наявності відповідних умов, передбачених договором чи законом, не є тотожним праву на таке розірвання, а свідчить про наявність спору, який підлягає вирішенню судом з урахуванням усіх істотних обставин.

Про відмову в забезпеченні позову

Суд першої інстанції постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. Апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував ухвалу суду першої інстанції та наклав арешт на частину будинку.

Об’єднана палата Касаційного цивільного суду вже висловлювала свою позицію у постанові від 15.05.2019 у справі №755/10786/16-ц, вказавши, що постанова апеляційного суду про забезпечення позову, прийнята за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не може бути предметом касаційного перегляду.

ВП ВС, вирішуючи дану правову проблему, у справі № 753/22860/17 відступила від вказаного висновку. Зокрема у постанові від 15.09.2020 вона зазначила, що процесуальний закон допускає можливість касаційного оскарження ухвали апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову. Отже, неможливість касаційного оскарження постанов апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову лише на тій підставі, що не може бути оскаржена у касаційному порядку за п.2 ч.1 ст.389 ЦПК переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не відповідатиме основним засадам (принципам) цивільного судочинства.