Чому рішення Конституційного Суду у справі Падєріна значно ширше за спір про студентське відрахування

Саме до таких, на моє переконання, належить Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2026 року у справі за конституційною скаргою Володимира Падєріна щодо відповідності Конституції України пункту 5 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Суд визнав оспорюваний припис конституційним, однак водночас прямо зазначив, що в конкретній справі апеляційний суд витлумачив його у спосіб, який не відповідає Конституції України.

У цій стриманій, але концептуально сильній конструкції і полягає головне значення рішення. Суд не демонтував законодавчу норму, але поставив чітку межу її неконституційному застосуванню. І це — одна з форм конституційного контролю.

Не про дисципліну як таку

На перший погляд, фабула справи виглядає локальною. Закон передбачає можливість відрахування здобувача вищої освіти у разі порушення умов договору про навчання.

У справі Падєріна ця норма була застосована у зв’язку з посиланням університету на порушення навчальної дисципліни, правил внутрішнього розпорядку, положення про студентський гуртожиток та пов’язаних із цим внутрішніх регламентів.

Однак за цією фабулою стояло питання значно ширшого масштабу: чи може конституційне право на вищу освіту бути фактично поставлене в залежність від суміжних, похідних або побутово-організаційних правовідносин.

Інакше кажучи, чи допустимо, щоб санкція, яка виникає в одній площині внутрішнього порядку, автоматично переносилася в іншу — туди, де йдеться вже не просто про дисциплінарне реагування, а про доступ особи до права, гарантованого Конституцією.

Саме тому ця справа є значно більшою, ніж типовий конфлікт між студентом і закладом вищої освіти.

Вона стосується фундаментального для всієї публічної влади питання: де закінчується дискреція інституції і починається обов’язок поважати сутність права людини.

Суд не скасував норму — Суд визначив межу

Конституційний Суд не пішов шляхом показової радикальності. Він не визнав спірний припис неконституційним.

Натомість Суд зробив те, що у зрілому конституціоналізмі нерідко має навіть більшу вагу, ніж скасування норми: він окреслив межі її конституційно допустимого застосування.

Це принциповий момент, бо не кожне втручання Конституційного Суду повинно мати форму вилучення норми з правового поля.

У багатьох випадках справжня функція конституційного контролю полягає саме в тому, щоб не дозволити правозастосування закону на засіб звуження права.

Так, у справі Падєріна Суд залишив закон чинним, але не дозволив використовувати його як інструмент надмірного втручання у зміст права на вищу освіту. Саме в цьому і проявляється правова зрілість такого підходу.

Договір не може поглинути Конституцію

Один із найважливіших висновків, який випливає з цього рішення, полягає в тому, що договір не може поглинути Конституцію.

Наявність договору про навчання не означає, що право на вищу освіту втрачає свій публічно-правовий характер і зводиться до звичайного набору взаємних обов’язків між студентом та університетом.

Студент у цих правовідносинах є не лише стороною договору. Він є носієм конституційного права, гарантованого статтею 53 Конституції України.

Отже, жодне договірне положення, жодна внутрішня умова і жодна адміністративна практика не можуть тлумачитися так, щоб фактично нівелювати зміст самого права. У цьому й полягає одна з ключових ідей рішення: право на освіту не зникає лише тому, що воно реалізується в організаційній або договірній формі.

Автономія університету має межі

Не менш важливо, що Конституційний Суд не заперечив значення університетської автономії. І це додає рішенню переконливості. Бо університет справді не може існувати без правил, внутрішнього порядку, академічної дисципліни, етичних стандартів і вимог співжиття.

Автономія закладу вищої освіти є необхідною умовою якості освітнього процесу. Однак у конституційній державі автономія інституції не є абсолютною. Вона не може бути індульгенцією для будь-якого рішення і не може підміняти собою конституційні гарантії. Її межа проходить там, де починається непропорційне втручання в основоположне право.

Саме тому одна з найсильніших правових ідей цього рішення полягає в тому, що не кожне порушення внутрішнього порядку може автоматично тягнути за собою найсуворіший наслідок — припинення доступу до вищої освіти.

Санкції не можна переносити механічно

Правовідносини, пов’язані з навчанням, проживанням у гуртожитку та внутрішньою дисципліною, можуть бути взаємопов’язаними. Але вони не є тотожними. Вони мають різний предмет, різну юридичну природу і різні допустимі наслідки порушення.

Звідси випливає принциповий висновок: санкції не можуть переноситися з одного масиву правовідносин до іншого автоматично, механічно і лише з міркувань адміністративної зручності. Саме така механіка і є небезпечною, бо поступово замінює конституційний зміст права дисциплінарною або організаційною логікою.

По суті, Конституційний Суд у цій справі повернув у правозастосування почуття юридичної міри. А це надзвичайно важливо. Бо втрата такого почуття майже завжди починається з дрібниць: із формально правильного посилання на норму, із технічно логічного, але змістовно небезпечного тлумачення, із поступового зміщення акценту з права людини на інституційний комфорт. У підсумку ж народжується ситуація, в якій побутове чи дисциплінарне порушення починає коштувати людині доступу до конституційного блага. Саме від таких “зсувів” і покликане захищати конституційне правосуддя.

Рішення у справі Падєріна є прикладом саме такого захисту. Його сила — не в гучності формули, а в точності конституційного втручання. Суд не руйнує законодавчу конструкцію без потреби, але й не дозволяє використовувати її всупереч Конституції. Це ознака правової зрілості. Адже справжній конституційний контроль — це не завжди про скасування. Дуже часто це про встановлення меж. Про ту межу, за якою починається вже не тлумачення закону, а звуження права.

Рішення, важливе не лише для освіти

Це рішення — не лише про університет. Насправді воно стосується загального принципу взаємодії людини та будь-якої публічної інституції: жодна організаційна логіка не може переважити конституційний статус особи.

Воно і про інші сфери, в яких інституції можуть бути схильними виправдовувати надмірне втручання в права людини посиланням на договір, порядок, дисципліну чи внутрішнє регулювання.

Конституційний Суд фактично нагадав: там, де на одному боці стоїть інституційна доцільність, а на іншому — конституційне право, будь-яке обмеження має бути не лише формально можливим, а й змістовно виправданим, належним і пропорційним.

Ще одна риса, яка робить це рішення важливим, полягає в тому, що Суд не підміняє собою законодавця. Він не намагається написати нову норму замість парламенту. Він робить інше — і, можливо, стратегічно важливіше: показує, як саме чинна норма має існувати в конституційному просторі.

Для правової системи це нерідко цінніше, ніж одномоментний ефект від визнання норми неконституційною. Бо така позиція впливає не лише на конкретну справу, а й на сам стиль майбутнього правозастосування.

Висновок

Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2026 року — це рішення про межу договору, межу автономії та межу інституційного розсуду. Це рішення про те, де закінчується право інституції на порядок і починається обов’язок держави захищати людину. Про те, що право на освіту не може бути поставлене в підпорядкування зручній адміністративній логіці, а формальна договірна конструкція не скасовує конституційного статусу особи. І зрештою — про те, що сила Конституції проявляється саме там, де вона не дозволяє перетворити організаційне правило на підставу для втрати основоположного права.